Паростки на уламках
Чи буде в Україні потужна молодіжна організація?

На зміну радянській системі виховання молоді прийшов дивний симбіоз. І навіть прискіпливий дослідник не зміг би намалювати об'єктивної картини того, що діється сьогодні в Україні

Колись було все просто. Були піонери — діти комсомолу, які крокували строєм, носили червоні галстуки, грали у "Зарницу" та "Орлятко", переводили через вулицю бабусь, стояли за справу Леніна і їздили в піонерські табори. А ще — збирали макулатуру та брухт. Піонерське гасло: "Будь готовий! — Завжди готовий!" навіть стало елементом фольклору і вийшло далеко за межі вузького піонерського кола. "Завжди готовий, як піонер!" — так наші чоловіки ще й досі відгукуються на пропозицію перехилити чарку чи, наприклад, вирушити на інтимне побачення з жінкою. До їхніх лав приймали автоматично, з третього класу середньої школи, знявши зірочку жовтеняти, на якій був кучерявий Володя Ульянов. Урочиста, але досить стандартна церемонія пов`язання на шию новоспеченого піонера червоного галстука відбувалася у квітні, під річницю з дня народження вождя світового пролетаріату. Так було, і, здавалося, що буде вічно. Але система розвалилася. І от на її уламках з`явився цілий спектр уподобань. Гнітюча більшість дітей вирушила шукати нових приятелів в інші двори. Деякі — втішатися телевізором-комп'ютером. Існували, щоправда, ще різні секції, однак їх ставало все менше і менше. А що ж з організованим молодіжним рухом? <Рисунок>Святе місце, як відомо, порожнім не буває. Адже навіть у часи занепаду комсомолу і піонерії існувало сотні так званих "неформальних об'єднань", які займались чим завгодно: від рок-музики до боротьби за права студентів. Доки існувала романтична хвиля, існували й вони. Як тільки суспільство змінило пріоритети, це одразу позначилось і на молодіжних організаціях. Найромантичніші — щезли, більш прагматичні — поступово почали комерціалізуватись. Нічого нового, щоправда, не трапилось. Бо ще за радянських часів багато хто використовував роботу з дітьми як трамплін на вищі щаблі (з піонерських керівників — у комсомольські, потім — у партійні). Однак тепер мова зайшла про "живі" гроші. Та ще й у хаотичних (а відтак більш сприятливих) умовах. І — закрутилось. Найбільшим успіхом вважалось зареєструвати маленьку організацію (щось на кшталт "друзів лісу" чи "ворогів алкоголю"), а потім пробити в бюджеті будь-якого рівня трохи грошей. Зрозуміло, що від такої операції ні ліси не вигравали, ні алкоголь не страждав. Найвищим пілотажем вважалося (та й вважається досі) заробити на державі, маючи організацію винятково на папері. До речі, багатьом це справді вдавалося. Існували, звичайно, й інші способи заробітку. Скажімо, розчулити західні фонди (а на молодіжні громадські об'єднання давали найохочіше). Або утворити молодіжне крило якоїсь партії. І почати харчуватися з одного столу разом зі старшими товаришами (дуже часто не надто поділяючи їхніх поглядів). Безперечно, існували й інші молодіжні організації, які були більш романтично налаштовані. Однак, зважаючи на те, що з бюджетного чи спонсорського столу їм залишались тільки крихти, вони були приречені потрохи відходити у небуття. Перехід на бізнесові рейки багатьом керівникам молодіжних організацій забирав стільки натхнення, що, власне, на молодь уже не вистачало часу. Тих же лідерів, які могли і прогодувати організацію, і подбати про її розвиток, можна було перерахувати на пальцях. Ясна річ, що декому було трохи легше. Скажімо, тим же піонерам, які на відміну від комсомольців не зовсім зникли. Бо не таке вже й дрібне майно їхніх попередників перейшло до них. І, зрозуміло, що провести конкурс дитячих малюнків, призами за який були путівки у табір "Молода гвардія" (піонерська власність) було набагато легше, аніж на голому ентузіазмі. Додайте і те, що на відміну від багатьох інших організацій, піонери регулярно отримують державну допомогу. Що ж до держави, то вона покинула молодіжний рух напризволяще, нічого не запропонувавши замість попередньої одержавленої молодіжної структури. Якщо, безумовно, не вважати допомогою бюджетні дотації, які дарували "потрібним людям". Про молодь згадували лише перед виборами. Та й то піклувалися тільки про тих, кому паспорт дозволяв зробити волевиявлення. Щоправда, у такої пасивності є своє виправдання. У "новітніх часах" ніхто не знав, що ж сьогоднішнім дітям потрібно. Воно й справді, колись було простіше. Починаючи від того, що всіх можна було силоміць загнати на якись захід, закінчуючи тим, що майже усіх можна було відправити у піонерські табори. Спробуйте сьогодні провести конкурс дитячої самодіяльності, якщо її практично вже не існує! "Старі кадри" пробували зробити це старими методами. У результаті — діти поступово розбігались. Відтак практично єдиною потужною організацією, яка змогла крокувати в ногу з часом, залишилися скаути. Нічого дивного: скаутський рух є найпопулярнішим у всьому світі. Відтак не потрібно було зайвий раз придумувати велосипеда. Вистачало взяти найкраще у колег, додавши трохи свого. Один мій знайомий киянин, побачивши кілька скаутських фотографій, із впевненістю запитав: "Напевне діти якихось впливових батьків!" Отримавши негативну відповідь, був здивований. Його теж зрозуміти можна. Гасло "все краще — кращим", на жаль, стосується і дитячого виховання. І все ж кілька тисяч українських скаутів не в змозі змінити (принаймні поки що) доволі сумної картини молодіжного руху в Україні. Виходів із цього є не так уже й мало. Але найперше мусить змінитись одне: гроші, які виділяють "на молодь", справді на неї мусять бути витрачені. Бо інакше фраза "працювати з дітьми" і далі буде означати "заробляти гроші".

Тарас КОШАК

Журнал "Політика і Культура"